Сьогодні високе чоло часто ховають під чубчиком, а ніс із горбинкою або надмірну блідість намагаються замаскувати. Однак у минулі століття саме високе чоло, бліда шкіра, маленькі руки та «орлиний» ніс вважалися ознаками шляхетності й приводом для гордості. Частину цих рис люди спеціально підкреслювали або навіть штучно створювали.
Причина була практичною: засмага й грубі, натруджені руки одразу видавали того, хто працює надворі та займається фізичною працею. Натомість біла шкіра й маленька, ніжна кисть свідчили, що людині не доводиться працювати руками. Інші риси підтримувала мода та популярна тоді віра у фізіогноміку — уявлення, що за обличчям можна «прочитати» характер.
Як робили високе чоло й майже зниклі брови
У XV столітті в Італії та Фландрії модниці навмисно змінювали лінію росту волосся. Волосся над чолом вищипували щипчиками або виголювали, відсуваючи його на кілька сантиметрів угору. Високе чоло вважали ознакою розуму, тому його старанно «конструювали».
Щоб посилити враження, сильно вищипували й брови. На портретах того часу у дам майже не видно брів, а чоло здається неприродно високим. Художники не перебільшували — так справді ходили. На портреті дами пензля Рогіра ван дер Вейдена, написаному близько 1460 року, добре помітні й вищипані брови, і зсунута вгору лінія волосся.
Ідеал зовнішності описував ще в XIV столітті поет Петрарка: світле волосся, високе чоло, бліда шкіра, довга шия. У північній Європі до цього образу додався високий конічний головний убір — енен. Волосся туго стягували й ховали всередину, стежачи, щоб над чолом не залишилося жодної волосинки.
Як берегли блідість: маски, парасольки й довгі рукави
У Англії з 1570-х до 1660-х років знатні жінки в дорозі та під час верхової їзди користувалися особливою маскою — візардом. Це була овальна маска з чорного оксамиту. Одні моделі зав’язувалися стрічкою, в інших усередині кріпилася намистина, яку затискали зубами. Так маска трималася на обличчі й захищала його від сонця.
Королева Анна Данська їздила верхи в такій масці, щоб зберегти колір шкіри. Коли 1603 року вона подолала шлях зі Шотландії до Англії без неї, сучасник у листі зауважив, що королева «нашкодила кольору обличчя».
У 1663 році лондонець Семюел Піпс записав у щоденнику, що його сусідка в театрі просиділа всю виставу в масці — це, за його словами, стало великою модою серед дам. Того ж дня він купив маску й для дружини.
На початку XIX століття англійські порадники наполягали: пристойна дама не повинна виходити з дому без парасольки від сонця або капора. Модно було мати саме бліду шкіру. У Європі та Америці парасольки й довгі рукави носили навіть на пляжі — аж до 1920-х років, коли в моду увійшла засмага.
«Блакитна кров» і маленькі руки в рукавичках
Вислів «блакитна кров» прийшов з Іспанії. Так себе називали старі кастильські родини, які вважали, що ніколи не змішувалися з маврами. Найімовірніше, образ пов’язаний із синіми венами: крізь дуже світлу шкіру вони добре помітні, а крізь смагляву — майже ні.
У XIX столітті в Англії неодмінною ознакою леді вважалися маленькі руки й ступні. Ідеальну руку описували як білу, з блакитними венами, з пальцями, що звужуються до кінчиків, і рожевими нігтями. За руками легко було зрозуміти, чи працює жінка фізично: товсті, грубі кисті асоціювалися з робітницями.
Щоб рука здавалася меншою, рукавички купували тісні, іноді навіть на розмір менші. Їх шили вузькими, а перед тим як надягати, розтягували спеціальним розтягувачем. Шов на тильному боці мав візуально стрункішати кисть.
Без рукавичок леді вважалася майже роздягненою. Їх не знімали в церкві, театрі чи на балу — лише за столом. Рукавички доводилося змінювати кілька разів на день, що було недоступно для жінок із робітничих родин.
Гарними руками пишалися й раніше. Королева Єлизавета I носила вишиті рукавички, оздоблені камінням, і на прийомах то знімала, то знову надягала їх, привертаючи увагу до своїх рук.
Маленький рот і «чорнослив» замість «сиру»
Маленький рот також вважався ознакою пристойності. Етикет вимагав стримувати міміку, а широку усмішку на старих європейських картинах зазвичай дозволяли собі лише селяни, п’яниці та діти.
У першій лондонській фотостудії, відкритій 1841 року, перед знімком клієнтам пропонували вимовити слово «prunes» («чорнослив»). Від нього губи ставали меншими й підтиснутими. Лондонський журнал 1846 року радив робити так само: стулити губи так, ніби збираєшся сказати «prunes».
«Орлиний» ніс і фізіогноміка
На портретах римських імператорів I століття часто помітний ніс із горбинкою — спільна риса, що мала підкреслювати силу й владу. Такий ніс називають «римським» або «орлиним» (від латинського aquilinus — «як в орла»).
У XVIII столітті про нього багато писали фізіогномісти, які намагалися «читати» характер за рисами обличчя. У працях швейцарця Лафатера та їхніх перекладах стверджувалося, що горбинка свідчить про владну вдачу й людину, нібито народжену панувати. У такому носі, вважали вони, є щось царське, адже орел — «цар птахів».
Згадували й античний вислів про те, що перси люблять людей із горбатим носом, бо саме таким, за переказами, був ніс їхнього улюбленого царя Кіра.
Постава як ознака моральної прямоти
У XVIII столітті поставу розуміли не лише як рівну спину, а й як символ внутрішньої, моральної прямоти. Те, як людина стоїть, сидить і тримається, мало відрізняти шляхетних від простолюдинів.
Вчили всього комплексу рухів: як стояти, сидіти, ходити, подавати речі. Дитяча книжка про манери, видана в Лондоні 1762 року, описувала, як дівчинці слід прийняти подарунок, — у 19 окремих кроках.
Корсет допомагав тримати спину рівною, але його було недостатньо. У першій половині XIX століття в заможних британських родинах дітей привчали до спеціальної дошки для спини: її прикладали до попереку, а лікті заводили за краї дошки.
Посібник 1870 року радив використовувати дошку з дерева або сталі зі шкіряними ременями — як доповнення до корсета. Вважалося, що тонка талія ще не гарантує правильної постави, а отже, потрібні додаткові засоби, щоб сформувати «правильну» фігуру й манери.
