Коли в соцмережах з’являються ролики, де чоловік у білій довгій кандурі щедро поливає себе парфумами з голови до п’ят, для європейського ока це виглядає як перебір. Десятки натискань на розпилювач, кілька різних флаконів, густі олії за вухами й фінальний стрибок у хмару диму від курильниці — усе це здається протилежністю звичної нам формули «два делікатні пшики й легка хмаринка».
Якщо зайти в ліфт дубайського торговельного центру слідом за місцевим жителем, шлейф уду, шкіри, шафрану й димно-солодких нот ще довго висітиме в повітрі після того, як людина вийде. Звідси й запитання: навіщо так багато аромату і чому він настільки стійкий?
Спека і важкий ароматний «фундамент»
Клімат у країнах Перської затоки справді впливає на те, які парфуми там носять. Легкі свіжі композиції з бергамотом, зеленим чаєм чи «морським бризом» на спеці понад сорок градусів тримаються зовсім недовго. Свіжі цитрусові ноти й зазвичай зникають першими, а на гарячій шкірі це стається ще швидше — аромату може не вистачити навіть до парковки.
Щоб запах не зник миттєво, потрібна щільна основа. У традиційній арабській парфумерії таким фундаментом слугують смоли, мускус, амбра, сандал, троянда й, звісно, уд. Ці компоненти густі, насичені й важкі. Вони не «згоряють» на спеці, а навпаки — тепло допомагає їм сильніше розкриватися й підніматися від шкіри.
Історично арабські аромати будували не на спирті, а на оліях і димі пахощів. Спирт випаровується швидко, тоді як густа олія тримається на шкірі значно довше, створюючи тривалий, глибокий запах.
Нашарування: як збирають аромат поетапно
У західній традиції парфуми сприймають як завершений продукт: парфумер створив композицію, її розлили у флакони, і людина просто користується нею. В арабській культурі такий підхід здається занадто простим і одноманітним. Купити один флакон у дьюті-фрі й пахнути так само, як тисячі інших, — не надто цікаво.
Те, що в соцмережах називають модним словом леєринг (нашарування ароматів), на Аравійському півострові давно стало звичним ритуалом. Дим пахощів іде на одяг, запашна олія — на шкіру, а парфум-спрей наносять уже поверх усього цього.
Зазвичай усе починається з бахуру — це тріски або тирса запашного дерева, які довго, іноді до трьох місяців, настоюють на оліях уду, троянди, сандалу, мускусу. Після душу, поки одяг висить на вішалці, запалюють бахур у спеціальній курильниці — мабхарі. Одяг тримають над димом, а жінки пропускають його крізь розпущене волосся.
Дим глибоко вбирається у волокна бавовни чи шовку, і аромат залишається в тканині надовго. Це перший, фоновий шар. Далі на точки пульсу — за вуха, на шию, на зап’ястя — наносять кілька крапель чистої парфумерної олії або густого уду. Олія тримається близько до шкіри, розкриваючись при русі й теплі тіла.
Уже поверх цього олійно-димного «фундаменту» щедро розпилюють парфуми на спиртовій основі, часто прямо на тканину. Спочатку це може бути щось шкіряно-деревне, а зверху — пряна троянда чи ваніль, щоб пом’якшити різкість. Так формується багатошаровий аромат: спреї дають шлейф, коли людина заходить у кімнату, олія відчувається при близькому спілкуванні, а одяг, просочений бахуром, випромінює тепло й запах до пізньої ночі.
У результаті в кожного виходить свій унікальний «коктейль», адже пропорції й поєднання компонентів у всіх різні.
Запах як знак гостинності й поваги
У європейському метро людина з дуже сильним ароматом часто викликає роздратування. В арабському домі насичений запах, навпаки, сприймають як прояв щедрості й поваги до гостей. Яскравий аромат показує, що господарі підготувалися до зустрічі й не пошкодували для відвідувачів найкращого.
Під час прийому гостей курильницю з бахуром можуть передавати по колу кілька разів за вечір. Кожен підносить дим до волосся, одягу й рук, щоб забрати аромат із собою. Для господарів це такий самий знак гостинності, як кава з фініками.
Пахощі в ісламській традиції взагалі мають особливе місце. Парфуми наносять на чисте тіло — чистоту там називають половиною віри. Перед п’ятничною молитвою чоловіки спершу миються, а вже потім користуються ароматами, якщо мають таку можливість, і це вважається доброю справою.
У переказах згадується, що пророк Мухаммед говорив про свою любов до жінок і пахощів і не відмовлявся від парфумів, коли їх дарували. Тож використання ароматів має не лише естетичний, а й духовний вимір.
Уд: смола, яка з’являється, коли дерево хворіє
Агарове дерево, з якого отримують уд, саме по собі майже не пахне. Аромат дає темна смола, якою дике дерево захищається, коли в його деревину потрапляє грибок. Таке трапляється не з кожним деревом, тому справжній уд дуже цінний.
Через рідкісність і складність добування якісний уд коштує дорого. В Еміратах близько пів кілограма хорошого уду можуть оцінювати в десятки тисяч доларів. Навіть кілька крапель такої олії без слів свідчать про достаток і статус власника.
Популярність уду в країнах Перської затоки відчувається й у європейській парфумерії. Напис oud на коробках відомих брендів з’явився не випадково: великі модні доми додають цю ноту до своїх лінійок, щоб зацікавити покупців із регіону, де такі аромати особливо шанують.
Тож коли в стрічці знову з’явиться відео, де чоловік у білій кандурі робить двадцять п’ятий пшик на плече, не варто поспішати шкодувати тих, хто поруч. Для нього й його оточення це просто звичайний день і звичний ритуал, у якому поєднуються клімат, традиції, релігія й уявлення про красу.
