Доброзичливість і гармонія, здавалося б, суперечать дикій природі, але капібари доводять протилежне, повідомляє poradnica.com.
Капібара, або водосвинка — найбільший гризун нашої планети, улюбленець інтернету та зірка численних мемів. Їхня репутація доброзичливих і незворушних створінь виглядає майже ідеальною. Та наскільки вона відповідає реальності?
Мешкають капібари по всій Південній Америці, віддаючи перевагу регіонам на схід від Анд у тропічних і помірних зонах. Життя водосвинок тісно пов’язане з водоймами — вони майже ніколи не віддаляються від них більш ніж на кілометр. Вода для них — не лише джерело їжі, а й захист від спеки та укриття від хижаків.
Хоча на суші капібари виглядають неповороткими, у воді вони вражають своєю спритністю. Їхнє тіло має особливу будову: водовідштовхувальне хутро, перетинки між пальцями, високо розташовані очі й ніздрі, що дозволяє дихати й спостерігати за оточенням навіть при зануренні у воду.
Їдять капібари в основному траву, водорості, іноді фрукти й кору. Щоб вижити на такому мізерному харчуванні, гризуни пристосувалися до багатоетапного перетравлення їжі — спочатку повторне пережовування, потім ферментація в кишківнику, а наостанок — споживання вже перетравленої маси вдруге (це називається цекотрофія). Хоч звучить непривабливо, але дозволяє засвоїти кожну калорію.
Середня вага капібари — близько 50 кг, але деякі особини можуть досягати 90 кг. З огляду на такі габарити, вони є ласою здобиччю для ягуарів, кайманів і великих хижих птахів. Але що вражає — капібари зберігають спокій навіть у присутності ворогів. Вони здатні розпізнавати, коли хижак не має наміру нападати, і не витрачають енергії на втечу дарма.
Життя у групах також сприяє миролюбству. Водосвинки живуть у спільнотах по 10–20 особин, а в посуху можуть збиратися сотнями. І навіть у таких умовах міжусобиці трапляються рідко. Їхня соціальна організація базується на чіткій ієрархії, де головну роль відіграє альфа-самець, а самки формують окрему структуру підпорядкування. Малюки ж повністю поза системою — до них усі ставляться з однаковою турботою.
Розмноження у капібари теж проходить спокійно: хоча самці можуть змагатися, остаточне рішення приймає самка. Вагітність триває п’ять місяців, і одразу після народження малюки готові приєднатися до групи. Унікально, що кожна самка може вигодовувати чужих дітей, якщо їм менше 16 тижнів.
Інші тварини охоче тягнуться до капібари — вони використовують її як «сигнальну систему» та навіть як «спа-курорт». Мавпи й птахи з задоволенням очищують шерсть водосвинки від паразитів. А черепахи та малі крокодили люблять погрітися поруч із цим пухнастим теплим тілом.
Попри те, що капібара — справжнє втілення доброти, вона не є вимираючим видом. Навпаки, завдяки миролюбному характеру й адаптивності, ці гризуни не тільки зберігаються в дикій природі, а й потрапляють у домівки людей як домашні улюбленці. Вони можуть звикнути до прогулянок на повідку, виконувати команди і навіть жити в чистоті — щоправда, лише за наявності великого простору та компанії.
Капібара — унікальний приклад того, як мир і доброта можуть бути еволюційною перевагою.
